Ця сторінка — щоденник-подорож із цирком Huba Cuba. Одного разу навесні 2025 року я просто хотіла зводити сина до цирку, але сама вийти з нього вже не змогла.
Історію про попереднє шоу Circo Circo ви можете прочитати тут.
Уперше я почала приїжджати до цього цирку просто тому, що хотіла. Цього разу мене вже запросили.

У новому шоу залишилося кілька знайомих облич, і для мене цього виявилося неймовірно багато. Коли ми з сином уперше приїхали до цирку ще під час репетицій, він побачив знайомого артиста на іншому боці цирку, кинувся до нього й абсолютно чистою іспанською закричав: te quiero mucho!

Я була ненабагато стриманішою — одну з дівчат, яку побачила вперше після довгої перерви, я, здається, ледь не задушила в обіймах просто перед прем’єрою нового шоу.

Цього разу я їхала не знайомитися. Я їхала повертатися.
Рік тому я весь час намагалася зрозуміти, чи можна мені тут бути, чи можна приїхати ще, чи можна дістати камеру, зайти й залишитися.
Тепер продюсер сам запросив мене знімати нове шоу. Мої фотографії з’явилися в рекламі цирку та в соціальних мережах. Збоку все стало набагато зрозуміліше: ось цирк, ось фотограф цирку — а зсередини все виявилося трохи складніше.

Ця історія стала роботою, але так і не стала для мене просто роботою.
Я не взяла за неї грошей — ми домовилися трохи інакше.
Я можу приходити із сином, та іноді приводити людей, які не можуть купити квитки для своєї родини.

Вони отримали мої фотографії. Я отримала можливість час від часу відкрити ці двері ще для когось.
І, здається, тут це найправильніша форма обміну.
На прем’єру Huba Cuba у лютому 2026 року я йшла, думаючи не лише про прем’єру.

На Кубі в той момент була важка криза: перебої зі світлом, паливом, транспортом. У багатьох людей, яких я зараз мала побачити у манежі, там залишалися батьки, діти, брати, сестри, друзі.

А тут за кілька хвилин мало увімкнутися світло, заграти музика, і ці люди мали вийти на манеж і зробити те, заради чого публіка взагалі приходить до цирку: дивувати, смішити, захоплювати, змушувати на кілька годин забути про все інше.

Я дивилася на них і весь час думала: як? Як вийти розважати вісімсот людей, коли твої рідні зараз перебувають бозна в якій ситуації?

На манежі, звісно, нічого цього не було видно.
Були музика, світло, усмішки й абсолютно чудове циркове шоу.
Через деякий час я все-таки розповіла про цю думку одному з людей цирку. Він відповів дуже спокійно, майже здивувавшись самому питанню: ми робили це для наших сімей.
І раптом усе стало набагато простіше — не «мистецтво сильніше за обставини», не «ми несли людям радість попри все»...

Їм потрібно було працювати.

Вдома були люди, яким вони хотіли допомогти. А тут була робота, яку вони вміють робити найкраще — вийти на манеж з усмішкою.

Глядач зовсім не зобов’язаний знати, про що людина думала за п’ять хвилин до виходу, а мені пощастило іноді знати трохи більше. І, мабуть, саме тому я не можу дивитися на номер окремо від людини, яка його виконує.
Нові люди цього сезону час від часу намагалися зрозуміти, хто я і що я взагалі тут роблю.

— Ти працюєш у цирку?
— А хто тебе найняв?
— Ти знімаєш для нас?

Особливо смішно це було в день трьох шоу, коли адміністрації поруч майже не було, а я просто ходила шатром із камерою, як людина, якій абсолютно очевидно можна тут ходити з камерою. Я й досі не дуже знаю, як коротко відповідати на запитання «ти тут працюєш?» Формально — не зовсім. Фактично — дедалі більше так.

Люди, які тут давно, чомусь таких запитань уже не ставлять. Для них моя присутність давно перестала потребувати пояснень.
І для мене це важливіше за будь-який офіційний статус.
Минулого сезону я весь час питала себе, чи можна мені знімати.
Цього сезону люди почали питати, чому я не зняла їх.

Одного разу я зовсім незаплановано зняла на відео кілька номерів і виклала їх. Майже одразу один з артистів написав: «А ми? Чому нашого номера немає?» Це водночас був жарт і цілком справжня маленька образа, і мене це страшенно зворушило.
Іншим разом людина просто підійшла до мене й сказала, що їй потрібен повний відеозапис її номера. Чи змогла б я приїхати й зняти?
Ну звісно, змогла :)

Колись я просила дозволу дістати камеру, а тепер камера іноді виявляється саме тим, чого від мене чекають.
Спочатку мені дозволили дивитися. Потім — знімати. А потім уже самі почали просити, щоб я їх зняла.
Одного разу шоу зупинилося.
Не тому, що сезон закінчився.
Досить швидко після прем’єри почалася війна.
Здається, люди цирку значно більше переживали не через те, що навколо летять ракети, а через те, що не можна працювати. Без жодного героїзму. Просто вони приїхали на інший кінець світу робити свою роботу — а робота раптом зникла.

Під час війни я теж приїжджала до цирку — і трохи знімала. Неймовірна розкіш — мати можливість підтримати себе, підтримуючи інших.

Одного разу зовсім поруч із цирком був приліт.
Ніхто з людей цирку не захотів їхати.
Навіть коли шоу зупинилося, цирк чомусь нікуди не зник.
Мабуть, тому що цирк — це зрештою не шатро й навіть не шоу. Це люди, які його створюють.

В якийсь момент один із клоунів вийшов на вулицю:

Ніс залишився.
Манеж зник.
І мені дуже подобається питання: «де взагалі закінчується цирк?»
Можливо, там, де знімають костюм.
А можливо, зовсім не там.
Одного разу цирк опинився в моїй машині дорогою до лікаря під сиренами.

До того моменту ми з цією людиною майже не були знайомі.
Мені просто сказали: не хвилюйся, ти його забереш і розберешся.
І от я забираю кубинського артиста, везу його до ізраїльського лікаря, дві години говорю якоюсь сумішшю російської, української, англійської, івриту та моєї тоді ще зовсім жалюгідної іспанської — і якимось чином справді розбираюся.

Я досі пам’ятаю, наскільки мене тоді зворушила сама довіра.
Мені довірили людину. Просто тому, що знали: розберемося.
Кілька шоу за день досить швидко позбавляють цирк відчуття картинки, яка існує сама по собі.
Після першого шоу буде друге, після другого — третє.
Між ними треба перевдягнутися, поїсти, поправити грим, полежати, побалакати, зібратися, перевірити реквізит і знову вийти.
Закулісся ніколи не руйнувало для мене магію цирку.
Навпаки: воно пояснює, з чого ця магія зроблена.
Мені взагалі не дуже подобається ідея, що десь на сцені існує «артист», а потім він іде за лаштунки й перетворюється на «справжню людину».

Ні. Це все одна й та сама людина. І сцена, і грим, і рекламна зйомка, і втома, і сміх, і п’ять хвилин тиші між двома виходами — просто різні її стани.

Я більше не намагаюся впіймати момент, коли закінчується артист і починається звичайна людина.
Здається, такого моменту взагалі немає.
Одного разу я приїхала до цирку, і один із клоунів, побачивши мене, театрально звів руки до неба й закричав на все шатро: Gracias a Dios, mi amiga llegó! — Слава Богу, моя подруга приїхала!

Звісно, він трохи награв цю радість — на те він і клоун. Але щоб так радіти понарошку, спочатку треба було хоча б трохи зрадіти по-справжньому.

Мабуть, саме за це я й люблю цирк. Тут дуже складно зрозуміти, де закінчується гра і починається життя.
І чи взагалі потрібно їх розділяти.
За цей рік я дізналася, що справжній дім влаштований трохи складніше.
Минулого сезону, на першій сторінці моєї історії про Circo Circo, я написала, що їхала туди з відчуттям, ніби їду додому — просто в дім, якого я ще ніколи не бачила. Тоді, здається, я ще не до кінця розуміла, що саме написала.

Уперше «дім» для мене був майже ідеальним відчуттям: місце, де добре, безпечно і де тебе приймають. За цей рік я дізналася, що справжній дім влаштований трохи складніше.

У ньому не обов’язково всі люди подобаються одне одному.
Іноді бувають зачинені двері.
Конфлікти.
Образи.
Дні, коли хочеться розвернутися й піти.
Але іншого дня хтось побачить твоє обличчя й запитає, що сталося.
Принесе тобі каву не в одноразовому стаканчику, а у своїй чашці.
У момент, коли я сама почуваюся невпевнено, інша людина раптом навмисно й абсолютно публічно дасть зрозуміти: вона тут не випадково.
Можна залишити біля цирку зламану машину, віддати комусь ключі й знати, що потім хтось прокинеться, зустріне евакуатор, знайде машину й якось усе це зведе докупи.
Можна написати з черговою кішкою, черговим лікарем, черговим «я нічого не розумію, допоможи». І у відповідь почути: розберемося.

Найнеочікуванішим цього сезону виявилося не те, скільки я можу зробити для них.
А те, скільки вони роблять для мене.

Мабуть, дім справді починається десь між «тобі зробити каву?» та «залишай машину, ми передамо ключі евакуатору».
Танцівники — моя окрема любов.
Вони, як ніхто інший, уміють зробити так, щоб усе здавалося легким.
Я знаю, в кого коли день народження, імена котів, у кого вкрали телефон, а хто впустив свій із шатра й розбив. Знаю, як мама однієї з дівчат готує конгрі. Знаю, хто одного разу хотів купити серветки для зняття макіяжу, а купив серветки з відбілювачем для прибирання, бо напис був незрозумілою мовою. Я навчилася готувати арепас, мадурос і тостонес — думаю, це теж можна вважати професійним розвитком.

Поступово я стала знати про цих людей речі, яких неможливо дізнатися, просто фотографуючи шоу. А вони стали знати про мене трохи більше, ніж людина, яку фотографують, зазвичай знає про фотографа.
Поки я весь цей час запам’ятовувала людей цирку, раптом виявилося, що вони теж якимось чином запам’ятовували мене.
Одного разу один із людей цирку, якого я знаю ще з минулого сезону, зупинився поруч і сказав: ти ж пам’ятаєш, коли прийшла до нас, ти взагалі жодного слова не розуміла іспанською? Пам’ятаю. Звісно, пам’ятаю. :)

Він навіть назвав місто, в якому я вперше до них приїхала. І от про це я чомусь раніше взагалі не думала. Увесь цей час я документувала цирк. А цирк, виявляється, теж по-своєму документував мене.
Просто не фотографіями.
Одного разу один із людей цирку говорив зі мною зовсім тихо. Кілька днів тому в його маленького сина був день народження. Вони розмовляли по відеозв’язку, і син питав: тату, коли ти приїдеш? Ти приїдеш на мій день народження?

Контракт закінчується в грудні. «Так, так, а потім одразу до сина, до дружини, додому!»
Я запитала:
— А зараз додому можна потрапити?
Він трохи помовчав, проковтнув клубок у горлі й сказав:
— Ні.

Мабуть, реальність була складнішою за це коротке «ні». Але для нього в той момент відповідь була саме такою.
А потім інша людина каже тобі: «у мене все добре» — і усміхається.

Але якщо посидіти поруч трохи довше й послухати уважніше, виявляється, що він уже тиждень не розмовляв із родиною: вдома пройшли дощі, і знову немає нормального зв’язку.

У кожного своє «все добре». Іноді треба просто не поспішати, щоб почути продовження.
Іноді я забуваю фотографувати й просто дивлюся.
Мене цікавить не лише трюк. Мене цікавить людина, яка виходить його виконувати.
Чомусь найбільше мене зворушують найтихіші номери. Одна людина виходить на величезний манеж — і вісімсот людей замовкають.
Усе навколо величезне: шатро, світло, музика, публіка. І виявляється, що однієї маленької людини цілком достатньо, щоб утримувати весь цей простір і змусити глядачів на кілька хвилин перестати дихати.

Ближче до кінця літа страшні новини прийшли вже з Колумбії — потужний землетрус обрушився на батьківщину половини мешканців шатра.

Так склалося, що майже весь цей цирк складається з кубинців і колумбійців. На початку сезону половина шатра думками була далеко звідси, на Кубі. Потім інша половина — у Колумбії. На щастя, родини тих, до кого я змогла дотягнутися, були живі й у безпеці. Але навколо їхніх близьких були зруйновані будинки, люди, які втратили все, друзі, знайомі, цілі міста, яким була потрібна допомога. Усе — як у мене вдома, в Україні.


І знову вмикається світло.

І знову починається музика.

І знову вони виходять.


Працюють, сміються, а потім надсилають зароблені тут гроші додому. Не тому, що їм байдуже — зовсім навпаки.

Іноді усмішка на манежі — теж робота.


І для мене дуже важливо пам’ятати про існування обох цих реальностей одночасно.

Деяких людей, через яких я колись узагалі закохалася саме в цей цирк, у цьому шатрі вже немає. Ми більше не працюємо разом. Я їх не знімаю. Їм від мене нічого не потрібно. Мені від них теж.

І все одно іноді ми пишемо одне одному. Знаємо, що відбувається одне в одного. Пам’ятаємо.

І, мабуть, саме це для мене є особливо цінним. Виявилося, що деякі люди залишаються навіть тоді, коли закінчилися фотографії, шоу і взагалі всі розумні причини продовжувати спілкування.
Одного разу мене знову дуже по-латиноамериканськи за щось дякували: «нехай Бог благословить тебе, твого сина, твою родину, нехай у вас усе буде добре»...

І я раптом абсолютно щиро відповіла:
Мені здається, Бог вже благословив мене вами.
Минулого сезону я сама увірвалася в цей світ. Цього сезону виявилося, що всередині нього вже є місце для мене: мене запрошують знімати, на мою камеру чекають, моєму приїзду радіють.

Я все ще приїжджаю, бо все ще хочу. Але тепер іноді приїжджаю ще й тому, що на мене чекають. І це дві зовсім різні причини приїхати.
Мені потрібні обидві.
А ще я вже трохи знаю, що буде далі. Знаю кілька імен, які, якщо все складеться, можуть з’явитися тут наступного сезону.
І поки що дуже намагаюся поводитися як доросла людина.
Виходить, відверто кажучи, так собі:
я тремчу від щастя й передчуття приблизно як дитяче брязкальце.

Одного разу я приїхала подивитися, що відбувається всередині цирку.
Тепер мені просто цікаво, що буде далі з усіма нами.
09.10.26 - 24.10.26 - Тель Авів
30.10.26 - 21.11.26 - Беер Шева
27.11.26 - 12.12.26 - Ашкелон
Квитки: https://www.kupat.co.il/huba_cuba